Приватна непублічна бібліотека, колекція зінів або вінілу — це що? Робочий інструмент? Чи добірка красивих, дивних, рідкісних книжок і платівок як артефактів для натхнення та насолоди ока й слуху? 

Роками збирана приватна колекція може розповісти про власників більше, ніж вони самі про себе знають і якими себе уявляють. Нейромережі майбутнього за списком видань могли б повністю відтворити портрет збирача чи дати уявлення про інституцію, якій бібліотека належала. 

Те, що колекціонер знімає з полиць та показує гостям, — такий собі кураторський текст. А вся бібліотека — водночас і його вираження у світі, і те, чим він себе наповнив, збираючи її подеколи роками, десятиліттями. Вікно, через призму якого він дивиться на світ. 

Деякі зі збірок лягають в основу публічних бібліотек чи колекцій, переходять у фонди великих інституцій та відкриваються світу. Але скільки з них ніколи не були й не будуть продемонстровані, побачені, почуті, прочитані та досліджені? 

Нерідко приватні колекції та бібліотеки назавжди залишаються здобутком декількох наближених до їхніх власників людей, допущених у святая святих, у сховище. 

Якщо ж після смерті власника нащадки не цікавляться і нехтують колекцією, вона стає надбанням букіністів й антикварів чи потрапляє на звалище, й трепетно збирані томи переходять до розряду макулатури.

Із повномасштабним вторгненням ці нетривкі структури стали додатково загрожені, бо важкі томи, стоси вінілу — чи не останнє, за що схопишся, коли доводиться тікати, рятуючи своє життя та своїх близьких. Ми знаємо про численні публічні бібліотеки в окупованих населених пунктах, що стали першочерговими об’єктами нищення, чисток, лінгвоциду. Але й у залишених оселях на цих територіях приватні бібліотеки часто стають об’єктами мародерства, навмисне знищуються чи просто згорають разом із будівлями.

Знайомий драматург-документаліст розповідає, як допомагає відновити побут літній жінці з Чернігівщини, чий будинок згорів. Вона скаржиться, що найбільше тужить не через втрату пралки або плазми — а сумує за бібліотекою, яку збирала протягом життя. І саме з відновлення бібліотеки починається відновлення дому для неї.

Звісно, це не була збірка артефактів і раритетів, сам- чи тамвидаву та непідцензурних видань, а типова шафа радянських багатотомників й пострадянських книжок. Але зі втратою цього особистого життєпису, читацького портрету, людина відчуває на персональному рівні те саме спустошення, з яким ми стикаємося на національному, коли дізнаємося про черговий знищений музей, книгозбірню, вивезену окупантами колекцію. 

Цей спецпроєкт про приватні непублічні бібліотеки, які розкривають про себе та збирача — деякі вперше й востаннє публічно — дещо, що їхні власники убезпечили би перш за все.

Цей спецпроєкт про бібліотеки, що стали бездомними з тих чи інших причин; про те, як вони існують і себе оприявнюють, зустрічаються та працюють з аудиторією. 

Також він — про архівування та колекціонування звуків, роботу з існуючими архівами, створення колекцій записів та носіїв, як-то вінілові платівки. Про звучання нашої доби — і як його передати, скомунікувати, не перервати. 

Як формується наша пам’ять? З яких невидимих зерен вона проростає? Чиїми голосами говорить до нас?

У ХХІ столітті український письменник, усвідомлюючи, що зранку до нього прийдуть російські окупанти і він більше не повернеться додому, закопує в саду під вишнею свій воєнний щоденник. Спалахи у нашій пам’яті: ікони і церковні дзвони, які закопували українці на своїх подвір’ях у роки репресій, щоб зберегти і передати наступним поколінням найцінніше. Сотні українських митців, яких убила радянська влада у роки страшного терору і чиї ненаписані твори ми ніколи не прочитаємо. 

У ХХІ столітті в бібліотеках на окупованих росією територіях України збирають у чорні мішки «небезпечні» книжки — з історії України, з класичними і сучасними творами українською мовою. За майже шістнадцять місяців повномасштабної війни росія зруйнувала чи пошкодила понад 500 бібліотек в Україні. У пам’яті зринають спогади про укази і циркуляри, які забороняли українську мову. Про списки з небажаною і «шкідливою» українською літературою. Про пожежі у відділі україніки публічної бібліотеки Академії наук та Георгіївській церкві Видубицького монастиря, де згоріли наші рукописи і стародруки.

Наша пам’ять говорить нам, що методи імперії не змінилися за сотні років: вона й далі веде війну проти української культури й ідентичності, привласнюючи, спалюючи і розстрілюючи.

У межах Спеціальної програми Українського ПЕН ми говоритимемо про пам’ять, яка спонукає нас до відповідальності — перед нашими загиблими і перед нашою культурою. На Книжковому Арсеналі рідні й колеги закатованого окупантами українського письменника Володимира Вакуленка вперше презентують його воєнний щоденник. Це не просто данина пам’яті, це свідчення, які допоможуть знову й знову нагадувати світу про злочини росії і вимагати покарання для організаторів геноциду. Також ми запросили на фестиваль працівників бібліотек, які постраждали від російських обстрілів і нині потребують нашої підтримки. Тож ми не тільки розповідатимемо історії наших незламних книгозбірень, а й збиратимемо для них нові книжки.

Окрім того, у центрі нашої уваги буде пам’ять, з якої народжується солідарність. Учасниками програми ПЕН стануть письменники з Литви та Словенії, які разом з українськими колегами говоритимуть про спільний досвід війни і тоталітарного минулого, а також про складнощі розуміння і солідарності там, де на місце пам’яті приходять забуття і російська пропаганда. 

А водночас ми разом формуватимемо пам’ять, з якої постане наше майбутнє. Вона, зокрема, звучить у нових віршах війни, що ввійшли до поетичної антології «Поміж сирен». У них — наш біль, наш спротив, наша лють і наша любов.

Пам’ять говорить — голосами наших письменників. 

Кіно завжди надихалося літературою, а всі знакові нові хвилі національних кінематографій, так чи інакше, слідували за літературним піднесенням. Історія українського кіно — не виключення. У 20-х роках минулого століття, першому знаковому періоду нашого кіно передувала поява цілої генерації талановитих письменників та їхніх творів. Згодом частина авторів спробували себе у кіноіндустрії, що стрімко розвивалась в Україні.

Через літературну традицію зародилася й хвиля поетичного кіно, яка буквально почалася з екранізації повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», а закінчилася черговим зверненням до Гоголя у «Пропалій грамоті». 

У нашій програмі ми покажемо три фільми, засновані на знакових літературних творах: «Сон», знятий за шевченківською поемою; шалену екранізацію гоголівського «Вечора на Івана Купала» та епічну кінопостановку «Захара Беркута» Івана Франка.

Кожен із цих фільмів є цікавим прикладом того, як літературні першоджерела по-різному використовувались у кінематографі. Кожен із них показує, як за оригінальними творами та ідейними викривленнями, зробленими за партійним замовленнями чи нормами цензури, українським кінематографістам вдавалося виносити на екрани важливі теми національної історії та питання української ідентичності.

Фільми програми

СОН

УРСР, Кіностудія імені Олександра Довженка, 1964 рік, 80 хв

Режисер: Володимир Денисенко

Сценарист: Дмитро Павличко, Володимир Денисенко

Оператор: Михайло Чорний

У ролях: Іван Миколайчук, Юра Леонтьєв, Дмитро Мілютенко, Наталія Наум, Костянтин Степанков, Міхаїл Дєржавін, Василь Дашенко, Дмитро Франко, Іван Кононенко, Володимир Гончаров, Юхим Копелян, Раїса Недашківська

Біографічний фільм про поета Тараса Шевченка, де розповідається про його життя в період від дитячих років і до заслання. Сюжетно все побудовано одночасно на поемі «Сон», шевченківських спогадах після допиту, на його фантазіях, видіннях і подіях, що мали місце в історії Україні.

ВЕЧІР НА ІВАНА КУПАЛА

УРСР, Кіностудія імені Олександра Довженка, 1968 рік, 72 хв

Режисер: Юрій Іллєнко

Сценарист: Юрій Іллєнко

Оператор: Вадим Іллєнко

У ролях: Лариса Кадочникова, Борис Хмельницький, Юхим Фрідман, Дмитро Франько, Борислав Брондуков, Михайло Іллєнко, Віктор Панченко, Давид Яновер, Костянтин Єршов

Екранізація однойменного оповідання Миколи Гоголя, де за розповіддю про українського Фауста режисер Юрій Іллєнко приховав справжню міфологічну історію України. Молодий селянин Петро закохався у доньку свого хазяїна, і дівчина відповіла хлопцю взаємністю. Все б нічого, та батько відмовляється віддавати доньку заміж за батрака. З горя Петро йде в шинок, де зустрічається з Басаврюком, якого всі вважають за диявола. Басаврюк пропонує Петрові страшну угоду, яка має допомогти хлопцеві отримати красуню в дружини.

ЗАХАР БЕРКУТ

УРСР, Кіностудія імені Олександра Довженка, 1972 рік, 72 хв

Режисер: Леонід Осика

Сценарист: Дмитро Павличко

Оператор: Валерій Квас

Композитор: Володимир Губа

У ролях: Іван Миколайчук, Костянтин Степанков, Борислав Брондуков, Іван Гаврилюк, Антоніна Лефтій

Екранізація однойменного роману Івана Франка. Корисливий і злий боярин Тугар Вовк отримує в своє володіння землі одного з карпатських селищ. Він вважає, що і тутешні люди, які звикли бути вільними, тепер є його власністю. Програвши протистояння, він утікає до монголів, обіцяючи їм вигоду. Тепер із монголами належить битися хліборобам і мисливцям, яких очолює мудрий Захар Беркут. А тим часом між його сином Максимом та дочкою боярина Мирославою спалахує кохання.