Чи літературний переклад помічний у часи війни? Чи може переклад бути антидотом до імперіалізму? І яка є роль перекладу між Сходом і Заходом у такому місці, як Україна, де — як писав Адам Загаєвський — “по обидва боки кордону — схід?”

Що означає для письменника відмовитися від рідної мови? Перекладати себе? Відтворювати себе в іншій мові, також своїй? Якою мірою відмова російськомовних українських письменників і письменниць від російської є метафоричною ампутацією, актом солідарности з буквальними ампутаціями, які відбуваються у їхній країні?

Служба на бойових, очікування з полону, життя в окупації, самотність у прифронтовому місті — війна витворила безліч досвідів, які по-справжньому «передати» й «перекласти» неможливо. То як нам розуміти одне одного? І що робити з «внутрішнім перекладом», коли твої власні досвіди постійно змінні? Чи впорається мова з цим перекладом?

Фашизм, імперіалізм, деколонізація, геноцид, концентраційні табори, — усі є герменевтичними концептами і категоріями, придатними для історичних порівнянь. Як нам примирити конкретне й універсальне? Які саме порозуміння і солідарність можливі понад кордонами?

Чи можуть нові матеріальні форми перекинути нас в стан іншого поєднання з минулим? Художники-фотографи Габріела Булісова та Марк Айзек роками відвідували місця масових захоронень, збираючи органічні матеріали, перетворюючи їх на рідку емульсію, а відтак використовували її для відтворення фотографій жертв Голокосту, чиї тіла таким чином були присутні в зображеннях на молекулярному рівні.

“Як російська ракета, що вдаряє в кількох кварталах від твого дому, змінює перекладання А.С.Баєтт, Сьюзен Зонтаг або Джуліана Барнса?” — Ярослава Стріха

Чи можна поезією перекласти страждання — та плекати емпатію, — коли інші форми не надаються?

Ганна Арендт завершує “Джерела тоталітаризму” ремаркою: “ми можемо сказати, що радикальне зло постало у звʼязку із системою, за якої всі люди стають однаково зайвими”. Пізніше, вже після спостережень за процесом Айхмана, вона дійшла висновку, що зло не може бути радикальним, воно може бути лише екстремальним. Чому процес Айхмана навчив її, як вважала Арендт, так це тому, що природою зла є його обмеженість, брак глибини — попри наші очікування демонічного.

Їдиш знову став предметом рефлексії як мова України відколи вона відкрилася для громадянської національної ідентичності. Що це означає для їдишо-українських літературних перекладів — переживати ренесанс у часи війни?

Як слова, які опираються перекладові — як-от слова свої, произвол, перемога — стають ключами до зачинених дверей та впускають нас у нові, незнані простори? І що нам робити з тим, чого ми навчилися у цих просторах?