Тортури, розстріли, катування полонених, вивезення дітей, перешкоджання евакуації, обстріли цивільних, лікарень, інфраструктури… За 15 місяців війни армія російської федерації скоїла майже всі типи злочинів, згадані в Женевських конвенціях. Генеральна прокуратура України відкрила понад 80 000 проваджень, пов’язаних зі злочинами війни. Україна вимагає створення спеціального трибуналу за злочин агресії, який називає «матір’ю всіх злодіянь». Але який злочин насправді коїть Росія? Що саме вона намагається знищити, переслідуючи волонтерів, представників місцевого самоврядування і всіх, хто не згоден на окупацію? Мета цієї розмови — не встановити юридичну кваліфікацію злочинів, які прописані в міжнародних конвенціях, а зрозуміти природу великої війни ХХІ століття.
Українці, які виїхали, почуваються винними, що вони за межами країни. Ті, хто далеко від зони бойових дій, думають про тих, хто ближче до фронту. Ті, хто не служать, можуть мати відчуття провини перед тими, хто в лавах ЗСУ. Але й ті, хто служать, — перед побратимами й побратимками на «передку». Ті ж, своєю чергою, перед тими, хто вже віддав життя. Щоб подолати це коло провини, на п’ятнадцятий місяць війни на виснаження, ми ставимо питання: а чи маємо ми право збавити темп? Передихнути?
Довоєнні соціологічні дослідження показували, що чимало українців відчувають, що ні на що не впливають. Але згадане відчуття провини можна трактувати як відчуття суб’єктності. Почуватися винним можна, лише думаючи, що можна щось зробити. Як скористатися цим ресурсом? Чи можемо ми впорядкувати словник наших нових досвідів?
Подія буде супроводжуватися перекладом жестовою мовою.
Наша розмова відштовхується від ключового російського парадоксу — «України не існує, але вона має бути знищена». Росія бомбардує українські міста, створює фільтраційні табори, руйнує школи, музеї, церкви, синагоги та мечеті, переслідує кримськотатарський народ. Мільйони людей абсолютно різного походження вважають за необхідне спільно чинити спротив будь-яким доступним способом, захищаючи свій дім, Україну. Та що таке Україна сьогодні? Як виглядає її складнопідрядне, багатокультурне суспільство, і у чому саме сила його спротиву?
Українцям притаманно не довіряти владі, адже століттями держава була ворожою до громадян. Суспільство звикло покладатися не на інституції, а на окремих героїв. І це нормально. Та після 24 лютого 2022 року українці усвідомили, що в умовах повномасштабної агресії лише армія може протистояти армії, неможливо врятувати потерпілих виключно волонтерськими зусиллями, а щоб мати воду і світло, потрібна інфраструктура. Чи не вперше українці відчули, що їхня держава може служити їм. Тим часом бізнес допомагає і владі, і громадянському суспільству. Чи перейшли ми до етапу, де держава може спиратися на своїх громадян, а вони на неї? До цієї розмови запрошені ті, хто в різний час були волонтерами, активістами, але під час великої війни були при владі. У чому різниця цих ролей, і якою є найліпша взаємодія?
Подія буде супроводжуватися перекладом жестовою мовою.
Міжнародна система безпеки демонструє свою неспроможність врятувати життя людей, яких вбивають божевільні диктатори. Тим часом чимало українців вважають, що, боронячи свою країну, вони захищають цивілізацію як таку. Поки в дебатах про геополітику оперують поняттям негативної солідарності («ворог мого ворога — друг»), цінності, про які так багато говорять у промовах і лекціях, на українському фронті проходять перевірку реальністю. Чи здатен світ повернути первинне значення принципам та ідеалам, які ми вважаємо основоположними для виживання людства?
Тімоті Снайдер — американський історик, співголова проєкту Documenting Ukraine Інституту гуманітарних наук у Відні.
Століттями українці боролися проти різного типу заборон, а нині віддають життя, щоб захиститися від поневолення. Для людей, яких утримують в катівнях, містян і селян, що опинилися в окупації, свобода — не ідея, а щось осяжне. Та загалом у поставторитарних суспільствах найчастіше говорять про свободу «від», а дискусії точаться довкола вибору між свободою і безпекою. Але чому ці речі взаємовиключні, а не взаємозалежні?
Захист Україною своїх кордонів доводить, що лише безпечна територія може бути простором свободи. Українське суспільство також показує практичну ефективність свободи. Чи може таке її трактування бути об’єднувальним для сучасного світу?
Воюючи проти України, Росія також намагається довести, що демократії слабші за авторитарні системи, а в світі має домінувати право сили. Але чи не є міцнішою армія демократичної країни і демократичного суспільства? Армія, що складається з громадян, які стали на захист держави усвідомлено, зробивши вибір. Зрештою, що таке «армія демократичної країни»? І що значить демократія в армії? Учасники цієї розмови — українські військовослужбовці. Коли ми чуємо думку про те, що сьогодні «Україна захищає демократію в світі», що про це кажуть вони? Якою є справжня ціна? Якою вони бачать українську демократію під час війни і після?
