А все ж останній рік показав, що оптимізм — невиправна штука. Так, мистецтво: вміння бачити світлий бік навіть наперекір логіці та залізним аргументам статистики. Ми чекали на колапс. Ми скептично ставилися до запевнень, що все під контролем, до розробок вакцин і онлайн-експериментів. Ми не вірили, що будуть охочі слухати подкасти, замість спілкуватися наживо, відвідувати онлайн-лекції, замість приходити в аудиторії, купувати книжки в мережі й трепетно фіксувати момент отримання довгожданого пакунка. Така реальність здавалася неймовірною, але вона настала.
Скептичність — ознака розвинутого розуму. Здорового глузду, який застерігає від поспішних висновків і невиправданих кроків. Хто досвідчений, той зважує ризики та прораховує наслідки й не починає справи, як не почуває тривкості. Може, тому більшість справ залишаються нерозпочатими?
Оптиміст вірить у неймовірне. Каже «ми ще побачимо, хто кого», проте має на увазі, що таки ми — їх. Агресорів, пандемію, економічну кризу та всі інші прикрі обставини. Каже «якось буде» й чекає, що все владнається само собою. Жахливі речі можуть трапитися, коли оптимізм засліплює.
Дуже легко вдатися до карикатурності й зобразити скептиків безсилими інтелектуалами, що бурчать на віртуальних кухнях усіх можливих соцмереж. Або бачити оптимістів гуртом галасливо-бадьорих фізкультурників, що виконують беззмістовні та безглузді вправи. Втім, щоб досягти успіху, можливо, краще поєднати обережність перших з енергією других?
Минулого року, формулюючи фокус-тему, ми хотіли підштовхнути до вибору. Писали «оптимісти або / і / також / ніколи / не скептики» й вагалися, який сполучник обрати. Тепер, перейшовши карантин, ізоляцію, непевність і страх, ми розуміємо, що без жодного з цих полюсів не можна.
Ми — о п т и м і с т и с к е п т и к и. Це потрібно, щоб вижити і жити.