Ми не на острові
Протягом цієї зими природа настільки очистилася, що велику геополітику тепер найлегше описувати на прикладі промерзлої квартири з київської багатоповерхівки.
Ворог (холод) атакує зовні, ресурси обмежені – електрики й опалення немає, а вода в трубах може замерзнути вже під ранок. Це випробування, крізь яке минулої зими довелося пройти сотням тисяч киян, дніпрян, криворіжців та жителям інших міст, дуже чітко підсвітило потребу й ефективність спільнодії та взаємопідтримки.
Як показала практика, проблеми вирішувалися швидше саме в тих будинках, де працювали ОСББ, а між сусідами панували добрі й довірливі відносини, де проблему й вирішували спільно, а не кожен окремо.
Разом сусіди збирали гроші й купували генератор для запуску ліфта й живлення базової електротехніки, через горизонтальні зв’язки розшукували й швидше домовлялися з ремонтниками, завдяки добрій спільній волі могли піклуватися про тих у під’їзді, кому найважче (наприклад, літніх людей) і навіть долати наслідки саботажу з боку окремих сусідів, які самоусунулися від вирішення проблем чи не брали участі в зборах коштів.
Найкраща ситуація була в тих будинках, які провадили спільне господарство ще до війни – спільно інвестували в енергоефективність та утеплення, дбали про стан комунікацій та не пропускали профілактичні ремонти.
А тепер давайте на хвильку уявимо, що наша Центральна Європа – така ж багатоповерхівка з дуже різними сусідами, які живуть на кожному поверсі. У будинку панують водночас відцентрові тенденції, адже кожен прагне перетворити власну квартиру на фортецю і якомога менше часу взаємодіяти з сусідами, обмежуючись вітаннями на сходах чи паркінгу. Та в той же час у цьому домі є потреба вести спільне господарство, прибирати під’їзди й клумби, ремонтувати двигун на розсувних воротах, платити зарплатню консьєржу.
Так само з Україною – ми не на острові, хоч як би нам про це в деякі миті відчаю не мріялося. Нас оточують сусіди, які можуть подобатися чи ні, але вони з нами назавжди. Історія України промовисто показує, що наша країна зазнавала поразки, коли вела війну на декілька фронтів одночасно. Звідси висновок: у нашому регіоні для виживання треба не тільки добре воювати, а й добре будувати союзи.
Тож маючи екзистенційного ворога на сході, мусимо діяльно й самовіддано будувати пояс добросусідства на заході. Престижно й вигідно дружити з Німеччиною чи Францією, але без підтримки Польщі, Словаччини, Угорщини й Румунії ми не зможемо вижити. Бо ми не на острові.
Знаю, наскільки складно думати про це, щодня зазнаючи політичних атак з Будапешта, спостерігаючи саботаж з Братислави, втомившись від історичних претензій з Варшави чи з обуреним подивом чуючи територіальні претензії з боку праворадикалів Румунії.
Та все це – про тимчасові політичні настрої. Ще зовсім недавно словацький уряд був серед лідерів з підтримки України і одним з перших передав нам винищувачі. Цілком можливо, що вже цієї весни новий уряд Угорщини нарешті відкриє нам шлагбаум для євроінтеграції. Румуни підставили плече, коли треба було розблокувати наш експорт зерна. Обидві ключові польські партії – і владна, і опозиційна – системно підтримують Україну, попри протиріччя між собою.
Політика – штука швидкозмінна, а нам потрібно жити з розрахунку на те, що Україна – вічна. І відповідно проєктувати свої прогнози й стратегії на майбутнє, будувати не тільки мури, але й мости.
Наразі головною перешкодою для побудови добрих відносин з нашими західними сусідами є не так політична нехіть, як банальна взаємна незнайомість. Ми непогано знаємо Польщу, але знання про Румунію (та Молдову), Угорщину і Словаччину в нас мізерні, вікіпедійні. Ми живемо поруч, але про словаків знаємо не значно більше, ніж ірландці. З Румунією в нас довший спільний кордон, ніж із Польщею, але багато українців вперше побували в цій країні лише після вторгнення.
Навіть українські письменники навряд чи назвуть імена 5 сучасних угорських письменників. Знайти перекладача чи перекладачку з румунської мови для художнього перекладу – практично неможливо. Словацька мова така ж близька до української, як і польська, але за роки незалежності ми спромоглися перекласти і вивести на загальний книжковий ринок усього кілька словацьких імен. Польську літературу ми знаємо, бо поляки самі ефективно роками промотують її й підтримують переклади.
Нічого дивного в тому, що в сусідніх країнах так само мало знають про Україну. А коли знань мало – цю пустку легше наповнити фейками, стереотипами і ворожнечею. Давайте додамо два плюс два: якщо хочемо збудувати стабільний і надійний пояс добросусідства на заході як основу сталого майбутнього і європейської інтеграції, маємо виконати домашнє завдання. Не тільки пояснити себе сусідам, а й самим дізнатися більше про цих сусідів.
Тут не буде швидких результатів і вау-ефекту, це робота на десятиліття і покоління. Але її варто починати робити сьогодні, щоб ситуація завтра як мінімум не стала гіршою.
Тому в рамках Книжкового Арсеналу 2026 хочу запросити вас на серію зустрічей з сусідами і про сусідів. Так, це не буде епохальна чи фундаментальна подія, яка змінить одразу і все. Але для початку корисним буде і формат поверхового тіндер-знайомства – можливо, в майбутньому з цього вийдуть не тільки стосунки, а й (міжнародні) відносини ☺
Велика війна навчила нас калібрувати кола рідних, друзів і знайомих, яким у першу хвилину готові допомогти ми і які в разі потреби прийдуть на допомогу нам.
Сусідів це теж стосується.