Куратори — Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко
«І межі немає — лише кордон і мета,
невловимо близька і гостра,
така висока й проста»
Катерина Калитко
Сьогодні від столичного життя, яке на поверхні майже нічим не відрізняється від довоєнного, до тієї межі, де життя у звичному для нас сенсі припиняє існувати — вісім годин автівкою.
Танк, як ми вже знаємо, їде повільніше за автівку. Тому інколи нам здається, що між нами та справжньою небезпекою — велика відстань. Але ворожі ракети та дрони летять значно швидше за автівку. Тому нерідко саме твій квартал стає епіцентром цієї війни.
Люди у Львові та Києві, Кременчуці та Дрогобичі, Рівному та Хмельницькому бодай один раз відчули, що лінія фронту проходить прямо у них під вікнами. В їхньому пологовому у Дніпрі. В їхньому супермаркеті у Кременчуці. Чи в їхньому дитячому садочку у Броварах.
Але ніщо так не повертає у реальність, як подорож автівкою у напрямку лінії фронту. Перші кілька сотень кілометрів мало чим дивують, хіба що столичні затори залишаються позаду. Але на відстані у сотню кілометрів поступово зникають цивільні автівки, а вже у п’ятдесяти кілометрах відчутно переважають військові.
Будинки та споруди все частіше мають сліди від влучань снарядів. Поранені, сліпі будинки — чим ближче до межі, тим менше вцілілих вікон. Здається, вони не дивляться на зовнішній світ, вони дивляться всередину себе.
З вулиць зникає вуличне світло, кольори та людські обличчя. Зникають діти та молодь. Чим ближче до межі — тим швидше старіє цивільне населення. Поки не залишаються лише ті, кого неможливо переселити, хто вріс корінням у свою землю, як столітні дерева. Ці люди є продовженням власних домівок, заручниками своєї географії, своєї історії.
Що ближче до межі, то більше реальність розріджується — дедалі менше людей, руху, життя. Людина на вулиці — це подія. Відкрита кав’ярня — це центр спорожнілого кварталу. Військова автівка, яка на швидкості пролітає повз тебе — це екшн. Віддалені звуки вибухів повністю витісняють звичний шум міста. Чим ближче до межі, тим більше зростає швидкість пересування, адже тут всі розуміють — смерть завжди наближається швидше, аніж рухаєшся ти. Саме повітря стає небезпечним.
Хто ці люди, які залишаються на межі? Хто ті люди, які сюди приходять?
На межі залишаються ті, хто не може вчинити інакше. Як можна залишити Ізюм, якщо ти тут власноруч поховав своїх трьох онуків та їхніх батьків у одній домовині, яку сам зробив з дощок та килимів?
Як можна залишити квартал Корабел в Херсоні, якщо ти доглядаєш 99-річну бабусю, яка лежить у квартирі з забитими фанерою вікнами, за декілька кілометрів від ворожих позицій? Тобі залишається триматися за думку, що бабуся таки доживе до ста років, а ворог рано чи пізно відступить.
Мешканці Херсона, які пережили окупацію та затоплення, спускаються жити під землю. Саме там вони сьогодні влаштовують виставки і читають книжки. Попри смерть, яка падає з неба замість дощу. У них забрали їхні бібліотеки — вони влаштовують буккросинг в укриттях багатоповерхівок на Острові.
Мешканці Кам’янки під Ізюмом живуть у руїнах власних будівель, вивернутих легенями назовні. Вони зачищають свої подвір’я від протипіхотних мін, та намагаються клаптик за клаптиком лагодити свої оселі. З того матеріалу, що завозять волонтери. З того, що підкидають військові. Вони виборюють життя у смерті, довго і терпляче, прекрасно розуміючи, що їхнього життя не стане на те, щоби відбудувати все.
Мешканці Великої Новосілки, або Великої Янисолі — ця грецька назва нагадує, що ці землі були заселені греками, виселеними з Криму Катериною ІІ — пережили російський наступ 2022. Український контрнаступ влітку 2023 також починався тут. Сьогодні, за десять кілометрів від лінії фронту, вони піклуються про своїх свійських тварин та працюють на своїй землі, готують варення, яке наполегливо пропонують взяти з собою відвідувачам. Тут, на цьому південному чорноземі, росте усе. Цей чорнозем вартий всього.
Мешканці Ізюма приходять оплакувати своїх померлих, затиснутих під завалами багатоповерхівки на вулиці Першого травня, в якому в один момент від 500-кілограмової російської авіабомби загинуло 52 людини. Приходять згадати, як повільно помирала їхня сусідка з третього поверху, яка потрапила у пастку. Згадати, як відмовився вийти з-під тих завалів сусідський хлопець, в якого після вибуху не залишилося обличчя, і який не міг ані говорити, ані їсти.
Мешканці Харкова пишуть вірші на стінах своїх будівель.
Мешканці Посад-Покровського збирають книжки для бібліотеки, якої немає — але яка неодмінно буде.
Ці люди залишаються на межі.
Цю межу тримають військові. Дорослі у пікселі, вирвані зі свого власного дому, щоби тут місяцями не належати собі. Ризикувати власним життям, діяти за наказом, спати у чужих домівках, в окопах, в бліндажах.
Вони з нуля відтворюють нову спільноту, з її правилами та порядками, з її зв’язками, з її гумором, з братерством, сестринством, з щоденними втратами. Вони говорять своєю мовою, яка дедалі менше є зрозумілою цивільним. На цій межі, у кожній її точці, щоразу народжується нова Січ.
Серед дорослих у пікселі трапляються ті, хто має особливу внутрішню силу. Ті, хто дивиться за межу — бо саме там їхній дім.
Для них боротися на межі — це боротися також за те, що за межею. За двір дитинства, який залишився в окупації. За тополі на шкільному подвір’ї, які пам’ятають твою першу закоханість. За ліс під Маріуполем чи за будинок у Старобільську, в якому щойно зробив ремонт — а тепер там оселилися окупанти. За колекцію вишиванок, які залишилася у шафі в Пологах. Бо сусіди розповідали, що окупанти розстрілювати і їх, ці самі вишиванки, з ненависті до всього українського, навіть українського одягу”.
Там, за межею, ще так багато нашого. Того, що ще треба спробувати повернути. “І межі немає — лише кордон і мета, невловимо близька і гостра, така висока й проста”, говорить за них наша поетка Катерина Калитко.
Ця межа проходить нашою країною. Для багатьох із нас два роки тому вона проходила зовсім близько. Руйнування в Ірпені, Бородянці чи у Мощуні нагадують про це сьогодні. Тепер вона трохи далі. Тепер до цієї межі — вісім годин автівкою.
Але де б вона не проходила, ця межа перестала бути метафорою. Як і смерть, пустка чи втрата. Ці слова повертають собі буквальне значення. Вони залишають порізи та опіки.
Там, на межі, де життя стикається зі смертю, воно ще ясніше окреслює свої кордони. Ще ясніше відчуває, де воно завершується і починається небуття. Де починає тиснути тиша ніщо.
Життя на межі — це межа самого життя, це точка, де життя бореться за себе відчайдушно, де захищає кожен свій міліметр. Життя на межі — це вразливість наших тіл, тендітність наших селищ, неперервність нашої турботи.
На межі відбувається те, що змінює все. Вона — не периферія якогось центру, вона і є центр. Немає ніякого протиставлення центру і межі, бо межа і є центром. Її ритм — це ритм серця. Вона качає кров, від якої живе весь організм.
Межа — це там, де все починається, а не закінчується.
На цій межі наш світ не зникає. Він там народжується.
Саме там, у розрідженому небезпекою повітрі, народжується спокій та безпека, яка дозволяє мільйонам людей ввечері ставити будильник, планувати робочий день, а то й тиждень, призначати робочі зустрічі наступного місяця або планувати відпустку за пів року.
На тій межі, у непорушності снайпера, який нерухомо чатує на ворога, та у зосереджених рухах піхоти, яка закопується в землю і не має права залишити позиції, народжується наша свобода пересування, яка дає можливість мільйонам людей з-поза меж України взяти квиток на літак у Париж чи Торонто, полетіти в іншу точку світу.
У зруйнованих селах бере свій початок те саме людське піклування про довкілля, яке змушує європейські уряди обмежувати викиди СО2 чи впроваджувати нові екологічні програми. Це все починається там, де 85-річна баба Ніна з села Коробочкине, яка дивом вижила після потрапляння снаряда у власний будинок, продовжує жити у літній кухні, але не залишає руїни власного будинку, адже там живуть її домашні пси — як члени її родини.
Саме там, де екіпаж медеваку, ризикуючи власним життям, везе пораненого з позицій до стабілізаційного пункту, народжується та любов, яка живе у наших рухах, коли ми беремо на руки новонароджену дитину і прагнемо, щоби це нове життя було довгим та щасливим, щоби воно витримало усі випробування і продовжилося.
Там, на межі, люди відчайдушно роблять те, у що вірять. На межі люди наважуються бути тим, що інші лише вважають своїми переконаннями. Бути втіленням, стояти обличчям до зла, у повний зріст, тримаючи за своєю спиною решту світу. Нашого спільного світу.
Щоби зрозуміти Україну, потрібно бути на фронті, їздити на фронт, допомагати фронту. Щоб зрозуміти Європу, треба зрозуміти Україну. Це і є межа, яка є центром. Нехай навіть це центр, який кровоточить.
Дослухаймося до цієї межі. Там не кінець життя. Там його початок.
Сьогодні нам здається, що до межі — вісім годин автівкою. Але ця межа проходить всередині нас. Насправді вона завжди проходить всередині нас.