Кураторка — Олена Гусейнова
«Розрив між нашими досвідами збільшуватиметься, а сили здолати меншатимуть щодня». Я почула цю фразу на одному кава-брейку влітку 2023 року. Фраза була сказана найбуденнішою з усіх можливих інтонацій. І це видавало — проговорювалася ця фраза не вперше. Потім я чула різні варіанти цієї фрази багато разів. Розрив називали дистанцією. Відстанню. Несумісністю. Прірвою. У цій фразі й у цьому синонімічному ряді не вражало нічого. Вразило ж — як легко я в неї повірила. І як просто її прийняла. Прийняла, що між тим, що переживаю я — цивільна жінка в Києві, й тим, що переживає інша цивільна жінка, наприклад, в тимчасово окупованому Бердянську, лежить відстань. Відстань вибухова, рвана, роз’ятрена, з такими нерівними краями, які не стулити ніколи. Ці краї безупинно розтягуються, що от і рис обличчя і голосу одна одної ми вже не можемо пригадати чи розпізнати.
Фраза про розрив який збільшується, взята на віру, поселилася в мені, облаштувалася надійно та з комфортом. Я ж себе із нею всередині почувала тим безнадійніше і незручніше, чим певніше слово “розрив” наповнювалося тезами, текстами, візуальними образами, обростало концепціями й тлумаченнями. Розрив між цивільними й військовими, між добровольцями й мобілізованими, між тими, хто наважується говорити й тими, хто не може подолати мовчання, між тими, хто дозволяє собі сміятися і тими, хто не забороняє собі плакати.
Слово “розрив” розросталося і ризикувало стати головним, а може і єдиним.
Якби я не побачила тактичний рюкзак, який повернувся з курсів базового військового вишколу. Спинка рюкзака була розірвана. В ній був розрив. Він стався з рюкзаком, бо той, в кого рюкзак був на спині, рив в ньому окопи, лазив з ним в цих окопах, виконував в ньому стрілецькі вправи й робив ще щось, правильні назви для чого, я ще маю вивчити. Розрив на рюкзаку був реальним. І вимагав дій. Купувати новий рюкзак. Або ремонтувати цей. Вимагав вибору. Бо рюкзак мусив служити далі. Я дивилася на нитки, які торочились і звисали, і павутиння значень, з яких було сплетене слово “розрив” до зустрічі з цим тактичним рюкзаком розплутувалося і складалося в тонку лінію реальності. Ось гранати, які бійці носять в підсумках, а іноді й у кишенях, і які кидають, щоби вразити ворога, і от ці гранати з підсумків і кишень, коли вражають ворога — насправді розриваються. А ось міни чи касети граду, які залишилися встромленими в землю і не вибухнули, про які так і кажуть — не розірвалися. Насправді не розірвалися. А ось подруга, яка живе в Харкові й зізнається, що так і не вміє розпізнавати звук виходу і прильоту, чує їх однаково глухими, і просто знає, що в прильоті має бути цей ефект розриву. Насправді має бути.
Тут на цій землі, де триває війна, так багато справжніх розривів. Рвуться тактичні рюкзаки й гранати, міни й снаряди. Серця й жили. Навіть якщо ми не вміємо розпізнати звук розриву, ми можемо розпізнати справжні значення слів та досвідів, можемо уникнути випадковості їхнього використання. Можемо вийти за межі переривчастої байдужості, за межі фантазій про дистанцію, неподоланну прірву і розрив. Можемо зробити простий вибір — вслухатися в голоси, в кожен голос поруч і в кожен віддалений голос.
Я запитую знайому бойову медикиню, яка від грудня 2021 року служить в Збройних Силах України: «А тобі доводилося розривати одяг на поранених, яких ти рятувала?» — «Ні, — відповідає вона, — У мене і сил розірвати форму не вистачить. І взагалі, найкраще в таких випадках — розрізати ножицями. А хороші ножиці — то ціла справа».
Розрив між всіма досвідами цього воєнного часу може не бути замкнутим колом фантазій. Якщо знайти добрі ножиці, такі як в моєї знайомої, то можна і роз’єднати павутиння, яке тримає ці фантазії. Знайти у спільній присутності — тут — на цій землі, де триває війна.