Аліса Бондаренко, Ганна Устинова
Чи здатна наша мова стати домівкою для чужих думок? Стати серцем для чужих думок і дій? Чи можемо ми сподіватися, що, вкотре пояснюючи іноземцям війну росії проти України, ми запустимо у них аритмію щирого співпереживання?
Часто пошук нових слів, здатних свідчити про проживання війни, заводить нас у зону очікування: там ми зберігаємо надію, що душі наших щоденників і фоторепортажів зрезонують у душах інших людей. Та чи можемо ми бути певні, що кардіограма перекладу спрацює?
Під час нещодавньої літературно-волонтерської поїздки ПЕН Чернігівщиною ми відвідали бібліотеку в Семенівці, за 10 км від російського кордону. Попри часті обстріли, місцеві бібліотекарки зберігають оптимізм і тримають свою книгозбірню, як фортецю. Згадуючи їхню відвагу, міркуємо: а як описати колегам та друзям з-за кордону той звук кінця світу, що ледь не щодня лунає у вухах бібліотекарок від прильотів ворожих дронів? Як перекласти серцебиття новобранця на позиціях у бліндажі, чи родин, чиї близькі зникли безвісти, чи людей, котрі на власній шкірі пережили російську окупацію?
А після того, як озвучуємо, затамовуємо подих, прислухаємось і відчуваємо: ритм наших сердець резонує. Видихаємо відповідь: продовжувати свідчити, віднаходити та триматися своїх. Тих, хто усвідомлює всю крихкість і загроженість нашого спільного демократичного майбутнього.
Український ПЕН висловлює велику вдячність норвезькому народу — це завдяки його потужній підтримці, програмі стипендій, українські автори мають змогу продовжувати свою місію: документувати рани часу і перекладати наш досвід війни.
Ми віддаємо шану подвижницькій роботі перекладачів з української на іноземні мови, лауреатам премії Drahomán Prize — вони відкривають світові нашу культуру і суспільство.
Ми говоримо про взаємопереклад культур із литовськими авторами, чия підтримка України стає щораз міцнішою.
Ми нагадуємо про ціну правди та силу людської гідності презентацією книжки «Вільні голоси Криму», адвокатуючи справи кримських авторів-політв’язнів.
Ми зберігаємо пам’ять про тих, хто вчив нас боротися і пам’ятати про справедливість — про Вікторію Амеліну та Ігоря Козловського. «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну» та «Вільний у полоні». Тепер наша черга свідчити про них.
А ще ми перекладаємо любов. Щоб жоден лист турботи і вдячності не загубився в перекладі обставин і щоденних випробувань.
Наше серцебиття — переривчасте й прискорене. Запис нашого досвіду — гучний і багатоканальний. Та головне, що не спотворений.