Неперекладність поезії — це міф, який сягає таких же глибин, як і уявлення про те, що переклад є ремеслом, а не мистецтвом. Ми зробили чергову спробу це перевірити, використавши різні моделі взаємодій дуже різних авторів. Четверо українських і четверо шотландських поеток та поетів спробували подати зразки того, як звучать вірші, перекладені та трансльовані в цілковито різні способи.
Хтось із цих поетів займається перекладом професійно й щоденно, як-от Лесь Белей, що працює у тандемі з Вікі Хасбенд. Хтось перекладав з англійської напряму, добре її знаючи. Хтось послуговувався підрядником, виконаним нерідною англійською. Мирослав Лаюк запропонував розказати про емоції, переживання та метафори не лише літературною українською, а діалектом — так само, як Розанна Уотт, що пише шетландською. Олена Гусейнова взялася за соціальну поезію Ханни Лейвері, а Люба Якимчук шукала відповідники ритмам і римам Ендрю Блера.
Як література може перекидати мости між Україною та Шотландією? Чи не є ми ближчими, ніж це демонструє мапа? Хто загалом має право братися за переклад — чи справді це лише для добрих знавців мов із хорошою теоретичною підготовкою? Наскільки поетам потрібне спілкування між собою, випадкові знайомства на фестивалях і в спільних проєктах? Що їм дає вихід поза межі власної самодостатності?
Зрештою, наскільки важливо робити поетичні взаємодії — на позір найефемерніші, найменш практичні — тоді, коли повертаються кордони, обмежується свобода, культура першою йде під ніж задля порятунку економіки, а веселощі отруєні інформаційними атаками нарівні з подорожами?..