Як звучить наш голос під час війни? Що він може розповісти про наше минуле, про те, ким ми є сьогодні і ким станемо?
Чи чуємо ми свій власний голос і чи чутно його назовні?
У “хрипкому голосі війни”, як його означив Гліб Бабіч, звучить наш біль від втрат і неможливості бути поруч із найдорожчими.
Наш голос часом ламається і кришиться, “наче у мову влучив снаряд”, як написала Вікторія Амеліна. Тож ми постійно шукаємо нові слова, щоб підтримувати, любити і свідчити.
Іноді у нашому голосі чути все більше втоми, але ми переборюємо її, щоб розмовляти зі світом — гучно, переконливо і суб’єктно.
І ми ніколи не дозволяємо собі мовчання, бо говоримо не лише за себе, а й за тих, кого росія позбавила голосу, й за тих, у кому наш голос триватиме далі.
Протягом століть імперія штовхала нас у безголосся, але нарешті ми повертаємо собі своє — свої імена і свої голоси.
У спеціальній програмі Українського ПЕН голоси наших загиблих поетів та поеток лунатимуть у голосах їхніх друзів і колег під час музично-поетичного перформансу Олесі Здоровецької. Для підсилення нашого голосу, ми об’єднаємо поезію, музику і спів у проєкті Катерини Калитко та Мар’яни Садовської. Ми також говоритимемо про важливість українського голосу і його відображення в інших мовах й культурах з іноземними інтелектуалами, презентуючи наші міжнародні проєкти «Діалоги про війну», «Звіт з майбутнього» та «Незламні бібліотеки».
Водночас у нашій програмі звучатимуть голоси учасників фестивалю «Прописи» — тих, хто щойно приходить у літературу і хто так уважно та тонко вслухається в голоси авторів та авторок попередніх поколінь. У їхніх текстах багато гіркоти, і вони б хотіли “замінити // слово війна на багато інших слів // що чекають на промовляння”. Але саме в їхніх віршах і прозі наш голос перетікає з нашого минулого та нинішнього — у наше майбутнє.