Куратор — Діма Казаков
Приватна непублічна бібліотека, колекція зінів або вінілу — це що? Робочий інструмент? Чи добірка красивих, дивних, рідкісних книжок і платівок як артефактів для натхнення та насолоди ока й слуху?
Роками збирана приватна колекція може розповісти про власників більше, ніж вони самі про себе знають і якими себе уявляють. Нейромережі майбутнього за списком видань могли б повністю відтворити портрет збирача чи дати уявлення про інституцію, якій бібліотека належала.
Те, що колекціонер знімає з полиць та показує гостям, — такий собі кураторський текст. А вся бібліотека — водночас і його вираження у світі, і те, чим він себе наповнив, збираючи її подеколи роками, десятиліттями. Вікно, через призму якого він дивиться на світ.
Деякі зі збірок лягають в основу публічних бібліотек чи колекцій, переходять у фонди великих інституцій та відкриваються світу. Але скільки з них ніколи не були й не будуть продемонстровані, побачені, почуті, прочитані та досліджені?
Нерідко приватні колекції та бібліотеки назавжди залишаються здобутком декількох наближених до їхніх власників людей, допущених у святая святих, у сховище.
Якщо ж після смерті власника нащадки не цікавляться і нехтують колекцією, вона стає надбанням букіністів й антикварів чи потрапляє на звалище, й трепетно збирані томи переходять до розряду макулатури.
Із повномасштабним вторгненням ці нетривкі структури стали додатково загрожені, бо важкі томи, стоси вінілу — чи не останнє, за що схопишся, коли доводиться тікати, рятуючи своє життя та своїх близьких. Ми знаємо про численні публічні бібліотеки в окупованих населених пунктах, що стали першочерговими об’єктами нищення, чисток, лінгвоциду. Але й у залишених оселях на цих територіях приватні бібліотеки часто стають об’єктами мародерства, навмисне знищуються чи просто згорають разом із будівлями.
Знайомий драматург-документаліст розповідає, як допомагає відновити побут літній жінці з Чернігівщини, чий будинок згорів. Вона скаржиться, що найбільше тужить не через втрату пралки або плазми — а сумує за бібліотекою, яку збирала протягом життя. І саме з відновлення бібліотеки починається відновлення дому для неї.
Звісно, це не була збірка артефактів і раритетів, сам- чи тамвидаву та непідцензурних видань, а типова шафа радянських багатотомників й пострадянських книжок. Але зі втратою цього особистого життєпису, читацького портрету, людина відчуває на персональному рівні те саме спустошення, з яким ми стикаємося на національному, коли дізнаємося про черговий знищений музей, книгозбірню, вивезену окупантами колекцію.
Цей спецпроєкт про приватні непублічні бібліотеки, які розкривають про себе та збирача — деякі вперше й востаннє публічно — дещо, що їхні власники убезпечили би перш за все.
Цей спецпроєкт про бібліотеки, що стали бездомними з тих чи інших причин; про те, як вони існують і себе оприявнюють, зустрічаються та працюють з аудиторією.
Також він — про архівування та колекціонування звуків, роботу з існуючими архівами, створення колекцій записів та носіїв, як-то вінілові платівки. Про звучання нашої доби — і як його передати, скомунікувати, не перервати.