Кураторка — Ірина Славінська
«…Будемо самі себе відкривати Колумбам, аби тільки ласка їх звернути на те увагу на сей раз; до нас не посилають interviewers, то треба самим про себе розказувати». Дивно, 120 років тому в одному з листів це написала Леся Українка, а схоже на сучасне речення.
Досвід, який ми проживаємо, винятковий. Болісний і лютий. Наші пережиті дні свідчать про відвагу, любов і служіння. Про біль, страх і сльози. Про слова, яких ніколи не буде достатньо, але замало.
В.Ґ. Зебальд в есеях «Повітряна війна і література» пише про непослідовне уривчасте — й на позір неправдоподібне — мовлення самовидців екстремальних досвідів. «Вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям…» — а це про свою Кассандру в листі до Ольги Кобилянської пише Леся Українка.
Є завелика спокуса порівнювати нас із Кассандрами, яких не чують, яким не вірять. У говорінні й писанні про пережите є завеликий ризик віддатися плину інерції мови — стереотипам, кліше, звичним із дитинства зворотам з підручників історії. Ризик віддатися інтонаціям, які суперечитимуть справжній реальності. А й справді, як говорити, коли дійсність неможливо адекватно описати?
Письмо, творення текстів, робота літератури — це те, що перетворює досвід на пам’ять, яку можна передати далі, за межі особистого сприйняття, за межі усної творчості й оповідок, скажімо, про війну. Та як писати, коли нормальне — звичне в довоєнних декораціях — функціонування мови не є можливим?
«Ідеал правдивого» та «непретензійна об’єктивність» — таку формулу пропонує Зебальд, який пише і про небезпеку «естетичного ефекту руїн знищеного світу». Але що таке «правдиве»? І що таке «об’єктивність», ще й «непретензійна»?
Слова «досвід», «писання» та «читання» в сучасній Україні не можливі в однині. Маємо справу з множиною авторських і читацьких стратегій, що розгортаються в спектрі від неможливості писати / читати до ескапізму поринання в тексти.
Літературна програма цьогорічного Книжкового Арсеналу спробує дати голос цій літературній множині — щоденникам, документальним нотаткам і художнім творам, текстам професійних письменників і тих, хто почали писати лиш у реальності після лютого 2014 та 2022 років. А також поезії, котра знову стала переднім краєм, на якому сьогодні формуються слова, що ними завтра оповідатимемо про пережите. Свій простір матиме й множина читацьких практик — від рефлексу бути поруч, збираючись у книжкових клубах, до усамітненої альтернативи читанню, як-то слухання аудіо- і радіолітературних проєктів.
Та центральною віхою Книжкового Арсеналу 2023 року є можливість побути поруч, поза екранами та сторінками — як наш спільний досвід незламності та стійкості. Досвід відмови відвести погляд. Досвід голосного говоріння про те, що побачили.