Кураторка — Ірина Славінська
«Тепер ти новобранець: вправляючись вчинками, з часом станеш воїном».
Цими рядками закінчується поетичний текст з одного з листів Григорія Сковороди до Михайла Ковалинського. В тій частині філософ запитує: «Отже, що ж залишається?». І сам відповідає: «Читати блаженні книги». Й від нотатки про читання й те, що «не досить ховати це в собі» приходить до образу новобранця — майбутнього воїна. Новобранця — людини, що вчиться діяти. Людини, на яку чекає майбутній чин.
В українських реаліях така лінія думки — від читця до воїна — не є жестом творення художнього. Це майже документально точно відтворена реальність.
Читання в часи війни справді стало жестом відваги, жестом свободи, жестом звільнення, жестом розкріпачення, жестом вивільнення.
Я би дуже багато віддала за можливість написати попередній абзац як просто пафосні слова ні про що. Втім, одинадцять воєнних років такої розкоші не передбачають.
Читання в окопі, в укритті, в госпіталі, в учебці. Читання в полоні. Читання в окупації. Знову і знову ті, хто пережили межові досвіди, розповідають про свої книжки та своє читання. Від неможливості читати, від позбавлення права читати — до читання як єдиного способу вирватися з нестерпного.
Не просто так російські окупанти з 2014 року незмінно атакують книжки в бібліотеках — українські книжки в українських бібліотеках. Щось бравурно палять, а щось мовчки вилучають. Безслідно.
Саме тому нового значення набувають різні форми існування книжок. Важливі не об’єкти, а середовище. Книжки нині більше, ніж будь-коли, стали видимими як центри формування спільнот. Книжки нині більше, ніж будь-коли, стали видимими як центри просторів усамітнення. Великий фестиваль чи маленький читацький клуб, велелюдне читання, радіоефір із національним покриттям або приватне слухання подкасту в навушниках… Усе це є важливими способами взаємодії з книжками. Способами читання? Можливо. Способами плекання й привітання життя? Певно.
Читання — акт самозарадний і суб’єктний. Книжка — наш захист, наш арсенал.